З ДАВНІХ ДАВЕН

     Миколаївщина має багату і давню історію. Заселення краю почалося понад 15 тисяч років тому. Залишки тогочасних поселень збереглися поблизу сіл Анетівка Доманівського району та Пелагеївка Новобузького. Могильники, а також знаряддя праці перших землеробів виявлено в Доманівському, Первомайському та Миколаївському районах, пам’ятки трипільської культури (ІV-ІІІ тисячоліття до н. е.) - біля сіл Красненьке Кривоозерського району, Константинівка Арбузинського району та міста Первомайська. Справжньою перлиною краю було древньогрецьке місто-держава Ольвія, заснована в VІ столітті до н. е. поблизу сучасного села Парутине Очаківського району. Вона стала найвизначнішим економічним, торговельним і культурним центром Північного Причорномор’я.

     Протягом перших століть н. е. територію області поступово заселяли слов’янські племена, поселення котрих виявлено в Первомайському та Арбузинському районах. З ХV ст. запорізькі козаки, освоюючи південні степи, засновували тут хутори, яких налічувалось вздовж Бугу, Інгулу, Громоклі’ї, Мертвоводу, Гнилого Єланця 45. Найзначнішим прикордонним форпостом був Запорізький Гард на Південному Бузі. Після ліквідації січі, чимало запорожців осіло на Бузі та на теренах між Тилігульським і Березанським лиманами. Сюди в 1785 році з Росії було переведено 24 тисячі державних селян. Разом з бузькими і колишніми запорізькими козаками переселенці входили до складу сформованого М. І. Кутузовим єгерського корпусу, який брав участь у російсько-турецькій війні 1787-1791 рр. Визначними її подіями стали військова операція на Кінбурській косі (1787 р.), під час якої російські війська під командуванням О. В. Суворова скинули в море ворожий десант, а також штурм і взяття Очаківської фортеці (1788 р.).

     Розвитку краю сприяло заснування у 1789 р. Миколаєва як центра суднобудування. А з 80-х років ХІХ ст. він став одним з провідних товарнозернових осередків імперії, головних експортерів хліба. Щороку за кордон звідси вивозились мільйони пудів зерна, переважно пшениці. Розвиток промисловості прискорився з відкриттям Миколаївського торгового порту (1862 р.) і будівництвом залізниць (1867-1873 рр.). Упродовж останньої третини ХІХ ст. і першого десятиріччя ХХ ст. кількість промислових підприємств на території сучасної області зросла майже втричі. На 1911 рік їх було 56, в т. ч. 50 – у Миколаєві. Крім того, діяли близько тисячі кустарно-ремісничих майстерень. З розвитком промисловості зростала кількість населення. В 1897 р. у Миколаєві мешкали 92 тисячі людей. В цей час на теренах краю починається поширення ідеї кооперації.

     З давніх давен територія області була ареною жорстокої боротьби багатьох народів і держав - від спротиву набігам кочових племен до тривалих воєн між Росією, Туреччиною, Польщею, Кримським ханством за володіння причорноморськими землями. Люди, що їх населяли, об?єднувалися проти розбійницьких нападів. Водночас розвивалася і міцнішала традиція гуртової взаємодопомоги у господарських справах - землеробстві, скотарстві, полюванні, рибальстві.

     Приклади кооперації в широкому розумінні цього слова можна знайти ще в Київській Русі. Пізніше традицію самодопомоги розвивали цехи та братства міщан, які забезпечували своїх учасників окремими предметами особистого вжитку. Взаємодопомога в господарчому та громадському житті була притаманна й козацтву. Навіть військовий промисел козаків становить щось подібне до історично вкорінених форм спільного господарювання. Так, Д. Яворницький у своїй праці «Історія запорізьких козаків» пише: «Вирушаючи в кожний похід, запорізькі козаки давали присягу перед Євангелієм, що кожен з них нічого не приховає з воєнної здобичі. А все здобуте добро доставить у курінь для поділу між усім товариством. За звичаєм, кращу частину здобичі козаки віддавали на церкву, а решту ділили між собою”.

     У давнину набув поширення ще один різновид спільних господарських дій – чумацтво. Чумаки гуртувалися у валки і ватаги, спільно охороняли вози та сіль, яку везли з Криму, разом харчувалися в дорозі. Вважалося, що того, хто покине чумака в біді й нещасті, більше ніколи не прийме жодна валка. Чумаки торгували сіллю на спільний рахунок, а прибутки ділили лише після повернення додому.

     Проте, виступаючи певною мірою ідейною основою кооперації, середньовічні цехи, братства, козацькі паланки, чумацькі валки не були навіть провісниками кооперативів у сучасному розумінні, оскільки діяли в зовсім інших соціально-економічних та політичних умовах. Підприємництво, господарча ініціатива, фінансовий ризик, прагнення вищого прибутку на той час не тільки не підтримувалися суспільством, але, навпаки, підлягало громадському осуду. І все ж природна гуртова самодопомога мала неабияке значення для подальшого утворення і розгортання кооперативного руху в Україні, зокрема на Миколаївщині. Він формувався під впливом збережених у селах традицій спільного життя, прагнення до більш справедливого ладу, яке підтримувала національно свідома інтелігенція. Вперше ідеологію кооперації, філософські підвалини якої складали ідеї романтизму, слов?янофільства, християнського соціалізму, послідовно виклали у своїх програмних документах члени Кририло-Мефодіївського братства (1846-1847 рр.). Вони вважали громади основою майбутнього суспільства, яке мало б ґрунтуватися на господарській взаємодопомозі та народній моралі.

     Продовжувачем справи кирило-мефодієвців стало товариство “Громада”, засноване в 1859 році в Санкт-Петербурзі П. Кулішем та М. Костомаровим. Його осередки діяли в Києві, Харкові та інших містах, також у Миколаєві. Товариство видавало в Женеві неперіодичний громадсько-політичний збірник, в якому пропагували свої ідеї. Так, у статті “Переднє слово” М. Драгоманов твердив, що “спілки людські великі й малі мають складатися з таких вільних людей, котрі по волі сходилися для спільної праці й помочі у вільні товариства... Наша Україна, котра не має ні свого попівства, ні панства, ні купецтва, ні держави, а має доволі розумне від природи мужицтво, залюбки прийме науку про безначальні й товариські порядки”. Прихильники таких поглядів, зокрема, народники та ліберали, в кооперативах на зразок європейських вбачали один із шляхів підвищення добробуту простого люду та подальшого економічного розвитку суспільства.

     Власне, завдяки такій пропаганді та організаційній діяльності в Україні після скасування кріпацтва почали виникати перші товариства споживачів. Вони з?являються наприкінці XIX століття всюди на теренах Російської імперії, а їхніми членами стають представники різноманітних верств: інтелігенція, чиновники, військові, робітники, міщани, селяни. Товариства зацікавлювали людей тим, що ставили собі за мету як можна дешевше забезпечувати своїх пайовиків предметами споживання доброї якості: хлібом, м?ясом, борошном, чаєм, цукром, взуттям, одягом, дровами тощо, одне слово, усім, що людям досі доводилося купувати в крамницях приватних торговців. Товариства закуповували товари великими партіями із значними знижками, відкривали власні крамниці, де продавали крам своїм членам дешевше, ніж приватники. Затрати на такі оборудки покривалися різницею між гуртовими та роздрібними цінами. Великі торговельні фірми на початку діяльності споживчих товариств зустріли їх появу схвально. Їм було вигідно збувати кооперативам товари великими партіями з наданням значних знижок. Коли споживчі товариства розвинулись, закон конкуренції змусив їх з метою зменшення витрат об?єднуватися у спілки здебільшого за територіальним принципом - у містах, волостях, повітах, губерніях, а потім уже й на державному рівні.

     За офіційними даними, в 1866-1870 роках в Україні діяло всього 19 споживчих товариств, з них одне - в Миколаєві. Інші, щойно утворюючись, розпадалися. Надто мало було людей, здатних присвятити себе кооперативній справі та вміло впроваджувати її в життя. Українське суспільство, його широкі верстви ще не були готовими сприймати кооперативні ідеї, тим паче реалізовувати західноєвропейські набутки. Основними чинниками розпаду товариств були неспроможність організувати рентабельну роботу, несправедливий розподіл доходів кооперативів між їхніми членами, низька кооперативна свідомість членів товариств, відсутність зв?язків (господарських, організаційних, інформаційних) з іншими кооперативами. Недосконалі статути у багатьох пунктах відступали від рочдельських принципів.

     Чисельність кооперативів починає збільшуватися в 90-х роках XIX століття, коли суттєво порівняно з 60-ми роками змінилися соціально-економічні характеристики життя українського суспільства. По-перше, на цей час значно збільшилась кількість міського населення, в основному за рахунок незаможного робітництва, а тому зросла потреба в дешевих продуктах споживання. Сільське господарство майже втратило натуральний характер, тож збільшився попит на споживчі товари у селах. По-друге, широкі можливості реалізувати через кооперацію свої цілі вбачали не лише лояльно налаштовані до влади, але й опозиційні політичні та громадські організації. По-третє, міняється точка зору царської влади, яка вже бачила в кооперативах не винятково небезпечні європейські нововведення, що їх пропагувала опозиція. На думку багатьох представників урядових кіл товариства споживачів могли б допомагати державі малим коштом розв’язувати гострі економічні та соціальні проблеми, у першу чергу сільського населення, звичайно, при добре поставленому контролі за ними. Тому уряд 1897 року затвердив Нормальний статут споживчих товариств і надав право їх реєстрації канцеляріям губернаторів. Це стало поштовхом до зростання числа кооперативів. Якісно змінювалась і споживча кооперація, яка наблизилася до кооперативного руху в європейському розумінні цього слова. Багато товариств розгорнули широку економічну діяльність, започаткували власне виробництво. У них з?являються млини, пивні, чайні, їдальні.

     Є відомості про створення 1904 року кооперативу в селі Полтавка (нині м. Баштанка) 1907 року - на території нинішнього Жовтневого району калинівського сільського споживчого товариства “Нове життя” і воскресенського “Зоря”, а в 1908-1910 роках - новополтавського (нині Новобузький район) “Трудове життя”, снігурівського “Маяк” та богоявленського “Відродження”.

     У Миколаєві товариство споживачів, яке взяло собі назву «Сбережение и потребление» (рос. - ред.), розпочало свою діяльність у вересні 1868 року, до його складу входили в основному моряки та військові у відставці. Спочатку справа не ладилася. Обрані пайовиками керівники не терпіли незгоди зі своїми пропозиціями і поглядами. Серед членів була думка, що кооператив - організація за характером благодійна, тож зобов'язана все давати ледве не задарма. Невдалим був і статут, який дозволяв видавати паї та дивіденди лише раз на п'ять років, внаслідок чого спостерігалися значні стрибки капіталу і торговельні обіги були нестабільними. Попри те товариство діяло аж до кінця століття, закуповуючи товари на закордон­них ринках, торгуючи бакалією, дровами, взуттям, га­лантерейними виробами, посудом тощо. Кооператори міста одержували вина з Мальти, сири із Швейцарії, сардини з Італії, різний крам з Марселя, Олександрії... Ефективна господарська діяльність дозволила в 1872 р. придбати власний будинок за 11500 карбованців.

     РОБІТНИЧА КООПЕРАЦІЯ

     Найбільш характерною для періоду становлення споживчої кооперації Миколаєва була діяльність товариства “Трудова копійка”. Засноване 25 листопада 1908 року, воно проіснувало майже 10 років. Це було справді масове споживче товариство, з яким своє прагнення до зростання власного добробуту пов’язали близько 15 тис. мешканців міста, і воно цілком виправдовувало ці сподівання. Діяльність “Трудової копійки”, набутий нею досвід становлять одну із помітних сторінок в історії кооперативного руху.

     В 1907 році після страйків на заводах у місто прийшло безробіття. Підприємства скоротили свою діяльність, і чимало робітників опинилися за ворітьми заводів і фабрик. У той важкий час невелика група суднобудівників поставила собі за мету організувати робітниче споживче товариство. Про це згадував один із організаторів, а потім керівник кооперативу Ф. Т. Тимофєєв.

     Одного разу до профкому суднобудівного заводу “Наваль” зайшов Костянтин Романович Кривопусков – всебічно освічена молода людина. Навчаючись за кордоном, він ознайомився з робітничим рухом багатьох країн. Кривопусков запропонував влаштувати зустріч робітників з відомими на той час у Росії організатором артілей і товариств Левицьким. Дирекція заводу і градоначальник дали згоду на таку зустріч, і вона відбулася в заводському театрі. Лекція про розвиток кооперації за кордоном, її користь і значення для поліпшення життя трудового люду зацікавила робітників. Була створена ініціативна група, яка записувала охочих до споживчого товариства. Ініціаторами його заснування стали робітники заводу Іван Семенович Васильчиков, Федір Іванович Коврижкін, Василь Петрович Глупов, Семен Петрович Кравцов, Михайло Вікентійович Дудкевич, Михайло Фролович Раков, Петро Йосипович Баляс, Георгій Михайлович Бриджів, Пилип Іванович Валуєв, Іван Ілліч Болдін, Федір Степанович Хмара та Федір Тимофійович Тимофєєв. Більшість робітників спочатку з недовірою поставилася до цієї ідеї, яку дискредитувало товариство споживачів, що діяло на заводі в 1902-1903 рр. Ініціативній групі довелося чимало агітувати, поки до кооперативу записалося кілька десятків осіб і був зібраний пайовий капітал - 500 крб. На загальних зборах затвердили статут, а його реєстрації в канцелярії губернатора довелося чекати більше року. Першим головою правління товариства був обраний І. С. Васильчиков. 25 листопада 1908 року в провулку “А” була відкрита бакалійна крамниця з вивіскою “Товариство споживачів “Трудова копійка”.

     Одразу ж навколишні приватні торгівці оголосили їй люту війну. Вони зводили наклепи на кооператорів, залякували покупців і членів товариства тим, що воно ось-ось згине, пропадуть пайові внески тощо. Однак “Трудова копійка” збільшувала свої обіги, робітники один за одним записувалися у члени товариства, капітал зростав.

     Незабаром приміщення першої крамниці стало замалим, і вона була переведена в інше, більш просторе і зручне. А через півроку й воно вже не задовольняло потреб товариства. Пайовики, що мешкали у воєнному секторі міста, вимагали відкрити другий магазин - на їхній території. Правління з дозволу загальних зборів погодилося. Будівля віднайшлася на вулиці Одеській, біля Воєнного ринку – простора, світла, з двох приміщень та з прилеглою квартирою. Сюди була перенесена і контора правління. А сама крамниця завоювала таку популярність, що за торговельними обігами обійшла першу. “Трудова копійка” видавала своїм покупцям спеціальні марки на суму вибраних ними товарів для подальшого нарахування дивідендів. Покупцям, які не були членами товариства, видавалися особливі (мабуть, накопичувальні – ред.) квитанції.

     Товариство увійшло до Московської спілки, а також до московського Народного банку і за відкритим у ньому кредитом почало отримувати товари з центру імперії. Миколаївські купці та підприємці, які займалися гуртовою торгівлею, також охоче співпрацювали з “Трудовою копійкою”. Це ще більше розлючувало приватних торговців і наставляло їх проти кооператорів. Відомі факти навмисного злиття гасу з цистерни на території кооперативного складу, зруйнування стіни в крамниці та більш дрібні капості.

     За прикладом рочдельських кооператорів товариство дбало не лише про постачання своїх членів продуктами та крамом, а й про поліпшення їхнього соціального забезпечення, зокрема шляхом надання пільгової медичної допомоги. З цією метою в 1909 році правління найняло двох постійних приватних лікарів - найвідоміших на той час у Миколаєві. Вони безплатно приймали хворих членів кооперативу в своїх кабінетах, а при необхідності направляли їх до інших медиків-фахівців. Пайовики купували в правлінні або в своїх крамницях картки на оплату лікарських послуг, вартість яких була набагато нижчою, ніж за розцінками приватних лікарень. Видавалася також книжка з правилами користування медичною допомогою та адресами лікарів. Аптеки робили знижку членам товариства за умови подання бланків рецептів з печаткою кооперативу та підписами лікарів.

     Юридичну допомогу пайовикам надавали також знані юристи - Я. Л. Шварц та Ф. І. Прокоф’єв. Їхні поради були безплатними, а за ведення справ у судах вони брали з кооператорів мінімальні гонорари.

     Популярність „Трудової копійки” зростала. Чутки про зразкову роботу товариства поширилися далеко за межі губернського центру. Доходили вони і до сіл, мешканці яких тоді теж починали об?єднуватися в споживчі кооперативи. До міста приїздили представники сільських товариств придивитися до роботи магазинів, дістати поради, як налагодити кооперативну справу на селі. Правління „Трудової копійки” завжди охоче відгукувалося на прохання і забезпечувало селян інструктивними матеріалами з організації товариства, ведення бухгалтерського обліку. Воно навіть спробувало об’єднати навколо свого кооперативу сільські споживчі товариства і створити споживчу спілку, але цей намір не вдалося здійснити. Селяни не мали достатніх коштів. Лише 2-3 сільських товариства зробили на рахунок міського кооперативу незначні внески, які той пустив у свій обіг. Щоб не зашкодити інтересам селян, правління домовилося з купцями та підприємцями, аби ті відпускали сільським товариствам товари за ордерами „Трудової копійки”, але гроші за крам вносили у касу міського товариства. Такі оборудки селянам були не вигідні. Зрештою вони відмовились мати справу з „Трудовою копійкою”.

     Від початку організації і до кінця 1909 року членами товариства стали 310 осіб, а пайовий капітал становив 2161 карбованців. За перші 11 місяців діяльності обіг „Трудової копійки” склав 65910 крб., а чистий прибуток – 2679 крб. Він був розподілений таким чином: на пайовий капітал членам товариства нараховано 6%; на забір товарів членам товариства 3%; на забір товарів не членам товариства 1%; на благодійність - 100 крб.; ремісничій школі вантажників - 100 крб.; бібліотеці за умови, що пайовики „Трудової копійки” мають право користуватись її послугами, – 50 крб. Нараховані відсотки не видавалися на руки членам товариства, а поповнювали їхні пайові рахунки.

     В обласному архіві збереглися заяви жителів міста з проханням про вступ до споживчого товариства: „На підставі параграфу 13 статуту, надаю при цьому вступний внесок в сумі 1 крб. і 15 коп. за книжку. Маю честь уклінно просити правління споживчого товариства „Трудова копійка” зарахувати мене в число дійсних членів, усі зобов’язання, такі, що вказані в статуті та інструкції, зобов’язуюсь виконувати нарівні з усіма, що числяться дійсними членами”. До заяви додавалося не менше двох рекомендацій членів товариства.

     Кількість його пайовиків за 1910 рік зросла на 185 осіб, а капітал - до 3900 крб. У 1911 році товариство взяло в оренду будинок підприємця Тер-Акопова у провулку „А”. Туди ж була переведена перша крамниця та контора кооперативу, що дало підставу для перейменування провулку на Кооперативний. Запрацювала пекарня. Хліб стали продавати у своїх крамницях та розвозити приватникам. Річний обіг „Трудової копійки” в 1911 році склав 123000 крб., а чистий прибуток - 900 крб. Однак наступний рік для товариства виявився зовсім невдалим. Крамниці й пекарні працювали збитково. Заборгованість перед постачальниками зростала, товари діставалися важко і в недостатній кількості, показники падали. Вперше „Трудова копійка” мала збиток 1500 крб., який довелося записати в перехідні суми.

     З початком першої світової війни закрилися московські джерела кредитів, а незабаром стали зростати ціни продуктів першої необхідності. Тож розтанули і власні обігові кошти товариства. Правління звітувало загальним зборам про свою діяльність аж 30 липня 1917 року. Схвалюючи повалення царського режиму, воно зазначало, що війна позбавила кооператив багатьох активних працівників. Щоб протистояти небувалому зростанню цін і збільшити обігові кошти вступили до херсонскої спілки споживчих товариств „Об’єднання” і спілки споживчих товариств Півдня Росії, що базувалося в Харкові. „Об’єднання” мало сприяло своєчасному постачанню товарів, а пропоновані ним ціни були значно вищі за ті, що були на місцевому ринку. Натомісць харківська спілка в деякій мірі задовольнила потреби у товарах. Для збільшення оборотних коштів товариство знову почало користуватися кредитом московського Народного банку в 3000 крб., а також Херсонської земської каси – в 1000 крб. Але ці заходи не дали можливості відновити повноціну роботу, тож у 1918 році «Трудова копійка» припинила свою діяльність.

       У НОВИХ УМОВАХ

     Радянська влада була встановлена в Миколаєві 14 січня 1918 року мирним шляхом. Але тоді протрималась недовго. Після часів УНР і німецької окупаціі радянський лад був відновлений, але знов-таки ненадовго. В серпні 1919 року на Миколаївщину прийшли денікінці. У громадянську війну народне господарство занепало. Постраждали і споживчі товариства. Їхні крамниці, склади були розграбовані. Ось як про це писав у своїй доповідній записці правлінню завідуючий інструкторським відділом Миколаївської районної спілки споживчих товариств І. В. Васильєв 18 листопада 1922 року: “14 листопада 1922 року, згідно з розпорядженням правління, я виїхав у колонію Шенфельд (нині Веселинівський район) для розслідування питання про відсутність у Шенфельдському єдиному споживчому товаристві інвентаря, товарів та розрахункових книг. Шляхом опитування населення і колишніх працівників Шенфельдського райпродкому встановлено таке: Шенфельдське товариство споживачів було організоване у 1918 році. Операції його йшли успішно до серпня. Коли колонія опинилася на шляху руху відступаючої Червоної Армії і частин білогвардійців, що наступали, кооператив був розграбований до останку. В такому стані він перебував до січня 1921 року, коли роботу кооперативу треба було відновити для розподілу продуктів серед голодуючих. Коштів на це знову створене ЄСТ (єдине споживче товариство – ред.) зовсім не мало. Навіть печатка та штамп були куплені за приватні кошти. З ліквідацією розподільчих функцій це товариство вмерло і відтоді вже не підводило голови”.

     Коли в 1920 році почалася відбудова народного господарства, щоб запустити підприємства в дію, не вистачало матеріалів, палива, і головне - хліба для робітників. Насувався голод. Від початку червня 1921 року до 1 січня 1922 року державними продорганами миколаївцям було відпущено 47785 пудів хліба, тоді як Миколаївським єдиним споживчим товариством - 59436 пудів, і його запаси були виснажені. Губком партії просив Уцеробкооп, аби той не тільки негайно покрив хлібом товарні фонди, що виділялися державою ЄСТ, але й у міру можливостей авансував постачання.

     Справа у тому, що кооператори постачали продовольством майже все населення міста. Крамниці ЄСТ ще 20 грудня 1920 року стали за рішенням губкому розподільними пунктами продовольства. Так само, як і кооперативні об?єднання, що входили до складу ЄСТ і діяли майже у всіх галузях господарства, на всіх підприємствах міста, зокрема, на заводах “Руссуд”, імені 61 Комунара, тракторно-ремонтному, на електростанції, при профспілках працівників транспорту, державних установ, медичних працівників, працівників освіти, держшвейпрому тощо.

     В умовах “воєнного комунізму” робітнича кооперація переживала чимало труднощів, передусім не мала достатньо, а то й зовсім, власних обігових коштів. Вихід із скрути полягав у злуці з державною промисловістю і з державою взагалі. По всій країні робітнича кооперація пов?язувалась з державними і господарчими органами системою договорів, брала на себе відповідальність за постачання товарів робітникам і службовцям державних підприємств і установ. Ця практика відкривала нову сторінку в роботі Миколаївського робкоопу, значно розширювала поле його діяльності, сприяла охопленню кооперуванням ширшого кола населення, дозволяла спрямувати кошти на збільшення обсягів торгівлі, зменшувати ціни товарів, поліпшувати їх асортимент і завдяки цьому вигравати у конкурентій боротьбі з приватною торгівлею. В подальші роки робкооп забезпечував 40 відсотків всього міського товарообігу.

     Розвиткові споживчих товариств сприяв перехід держави до нової економічної політики. Досі в містах і селах незалежно від кількості мешканців не могло бути більше одного споживчого товариства, а ЄСТ розподіляли харчові продукти та інші товари широкого вжитку надані державою. Тепер же споживча кооперація звільнювалася від нав?язаних їй розподільних функцій, організаційної структури і характеру господарчої діяльності. 28 грудня 1923 року ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову “Про реорганізацію споживчої кооперації на основі добровільного членства”. Цим документом на всій території країни скасовувалася обов?язкова приписка громадян до ЄСТ. З введенням добровільного членства почався новий етап у розвитку споживчої кооперації: кількість споживчих товариств стала швидко зростати, особливо у сільській місцевості. Якщо на території Миколаївського округу 1923 року налічувалося 97 сільських кооперативів, то вже наступного -169, 1925 – 176, 1926 – 253, 1927 – 285. Збільшувався торговельний обіг сільських кооперативів. У 1923 році він становив 688,7 тис. крб., у 1924 – 2,7 млн. крб., у 1925 – 6,3 млн. крб., у 1926 – 14,3 млн. крб., у 1927 – 18 млн. крб. Одночасно із сільських населених пунктів витіснялася приватна торгівля. Сільські споживчі товариства, крім торгівлі, займалися заготівлею хліба, м?яса, фуражу. 1927 року грошові обсяги заготівлі сільськогосподарської продукції на одне селянське господарство становили у середньому 115 карбованців.

     Завдяки широкій агітаційній кампанії кооперування населення набуло масового характеру, особливо в сільській місцевості. Якщо 1922 року в Миколаївському окрузі членами кооперативів були 24 тисячі пайовиків, то в 1923 році їхня кількість зросла до 25354, а в 1925 - до 71934. 1 липня 1927 року такими вже числилось 86488 осіб, були закооперовані 46,4 відсотка селянських господарств округу. 1927 року соціальний стан пайовиків характеризувався такими даними: бідняки складали 51,5 відсотка, середняки – 36,9, робітники і службовці – 7,5, заможні селяни – 4,1 відсотка від загальної кількості членів сільських споживчих товариств.

     Серед споживчих кооперативів Миколаївщини міське єдине споживче товариство за обсягом своєї діяльності, кількістю членів і населення, що обслуговувалося ним, було найбільшим. Його товарообіг у 1921 році становив 14700 крб., у 1922 - 76114 крб., у 1923 р. - 702000 крб., у 1924 – 5327000 крб. У 1925 році пайовиків налічувалося 15666, а пайовий капітал складав 38467 крб., в наступному році кількість членів кооперативу зросла на тисячу душ, а пайовий фонд – майже на 10 тис. крб. За даними на 1 жовтня 1927 року, членами товариства були 19270 жителів міста, а пайовий капітал складав 120 тисяч карбованців. Мережа крамниць зросла з 25 в 1921 р. до 105 в 1927 році. Майже дві третини з них містилися в робітничих кварталах, а решта – в центрі міста і на базарах. Основна маса товарів реалізувалася за готівку. В кредит продавалося всього 2,7 відсотка краму. Обслуговував Миколаївське товариство у 1927 році штат працівників з 700 осіб.

        У СПІЛЦІ – ЗАПОРУКА МІЦІ

     7 червня 1920 року в Харкові на спеціальному засіданні представники Дніпроспілки, Об’єднання української робітничої кооперації, Спілки споживчих товариств Півдня Росії та Південного управління Центроспілки ухвалили рішення про утворення Всеукраїнського центру споживчої кооперації – «Вукоопспілка». Першим головою правління був Іван Адамович Саммер.

     Миколаївську губернську кооперативну спілку було утворено в жовтні 1920 року в результаті об’єднання Миколаївської контори Вукоопспілки з Миколаївським кооперативним бюро на підставі розпорядження кооперативного відділу Наркомпроду УРСР від 4 вересня 1920 року. Вона керувала діяльністю всіх споживчих товариств, що входили до її складу, до червня 1922 року, коли внаслідок чергових адміністративно-територіальних змін Миколаївська губернія була ліквідована. У грудні в результаті злиття Миколаївської і Херсонської районних споживчих спілок було утворено Дніпро-Бузьку районну спілку споживчих товариств („Дніпро-Буг”). Спочатку вона охоплювала три повіти: Миколаївський, Херсонський і Дніпровський, а з березня 1923 року - Миколаївський і Херсонський округи. Спілка підпорядковувалася Вукоопспілці й працювала до жовтня 1930 року, коли округи було скасовано.